А сталося це так.
А зустрівся я з нею так.
Уявіть собі: стежка, вузька, тверда і згадючена над проваллям. Унизу ліворуч море, праворуч скелі й небо.
Зелене море і сірі скелі.
А стежка оперезує гору. По тій стежці одному лише можна пройти і перш, ніж ступити, то треба гукнути: щоб не зустрітися. От.
А ми зустрілися. Я до скелі, припав, розставив широко руки, а вона мусіла пригорнутися до мене і обняти трохи. Так легко пригорнулася вона, а я широко розставив руки!
Це був момент, але я відчув кріпкі, маленькі груди, і дихання її було на щоці в мене…
Щось гаряче обгорнуло мене, а дихання її метеликом зачепило уста і щоки.
Иноді хвилина — як вічність! І коли вона майнула за зворотом спідницею, мені здалося, що знаю її сто літ.
Майнула вона спідницею і щезла, а я стояв, широко розставивши руки, дивився… і здавалося мені, що музика заграла в скелях, піднялася у груди і заповнила цілий світ.
А море билося внизу під ногами і дзвеніли весело скелі, а сонце сміялося золотим сміхом…
Ввечері я знов побачив її. Вона співала з морем, і я прийшов. Правда, чудно, як я взнав, що то вона співає над морем, коли я
