ніколи не чув її голосу? Чудно… Її голос був такий схожий на теплий живіт і на маленькі міцні груди…
Вона-ж не почула моїх кроків — може вона й не чекала мене? — і коли я прийшов, вона не оглянулася.
А коли я сів коло неї і обгорнув її у шинелю (щоб не було холодно їй), лише тоді вона помітила мене.
— Ах-ха! — сказала вона від несподіванки, певно, а потім додала щось сердите-сердите по-татарськи й відсунулася. Відсунулася від мене вона, встала і пішла.
А хмари п'яні були, і скучерявлене море грало, і пішла вона додому по тій стежці, де зустрілися ми раніш, а я пішов слідом.
А коли вона помітила, то побігла.
Побігла вона, а я за нею, і здавалося мені, що то вовк жене дику сарну.
А море шуміло унизу далеко, глибоко, і коли бігли ми, вона загубила хустку…
Хустку загубила вона, а я знайшов!
А вітер з моря хмари на хмари шарами клав, і темнішало вечірнє море.
Темнішало море, а ми бігли по стежці вниз. От хрюпнули двері, а я виліз на самий верх скелі і дививсь на саклю її униз… От у вікні світло майнуло, і дівоча тінь на стіні захиталася…
До вікна підійшла і почала повільно зачісувать косу…
