А море билося люто в беріг, а море цілувало скелі і сердилося. Сердилося море, що далеко вони, що не дістати йому до гори.
Таке прокляте це море! Всю ніч не дало заснути мені й на хвилинку!
І були ще ночі бурхливі осінні…
Я над морем сиджу і слухаю ноктюрни. І її чекаю… Немає… Витягаю хустку. Роздивляюся.
— От-тут повинні бути скроні її, тут чорна коса…
Розгортаю, показую вітрові — Гей-гей. А вітер починає цілувати, обгортає і крутить.
Тоді я ховаю в кешеню. Хитрий вітер!
Я знаю… але ти більше не побачиш хустки! Ні! Всміхаюсь.
Досить того, що й так він кожного разу з нею, як ганяє вона на гору кози. Ні.
Так сидів я і чекав її, та вона не приходила. Иноді приходили знайомі.
— Чого ви тут сидите? Так холодно й вітер…
— Так, — казав я.
— На дворі вітер, і бризки до вас долітають.
— Гм, — відповідав я.
Тоді вони тягли за руку й кричали:
— Ходімо до хати!
Але я виривався. Чого вони прийшли? Яке їм діло? А що, як я їх пошлю під-три-вітри? А?!
