Марися. І я люблю тебе так само й ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові своєму, та тільки сватать Юльку не спіши; проси його, щоб підождав, поки її ти сам не роспізнаєш, — він тебе любить і згодиться! А я тим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.
Микола (кидається до неї). Марисю! Ти мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!
Марися. Тепер нам не до того! Йди до дому краще, щоб нас тут не зу́спіли, тоді й заміри наші розлетяться…
Микола. Іду — йду, Мариночко моя! А в вечеріж ми зійдемось знову?
Марися. Жди жене під яблунею у садку.
Микола О, колиб мерщій зайшло сьогодні сонце! (Пішов).
Марися (одна). Так о́т яке зу́спіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось! О, Боже мій! Та деж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!… (Входе Палажка). Мати! Вони певно не знають нічого… Мамо!
Палажка. Чого, дитино моя?
Марися. Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Яж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви сами тому раділи…
Палажка. Ох, дитино моя!… Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин і через те не рівня тобі.
Марися. Не рівня?… Боже мій! А хтож нам рівня? Хиба хочете, щоб я дівкою посивіла?
Палажка. Не журись, дочко, не посивієш — жених є… гарний… і чин має…
Марися. Є?! Хто?
Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на масляній… ти йому вподобалась… Памятаєш? Що грав на гитарі і співав… чин великий на ньому… ростиратор, либонь…
Марися. Мамо, голубко моя! Яж давно люблю Миколу,
