а того судейського тільки раз бачила, не знаю його і знать не хочу.
Палажка. Ох, не завдавай же й мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та щож нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.
Марися. Мамо! жилиж ми перше без дворянства і всі були щасливі… На щож дворянство нам здалося, коли воно горе приносе, коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!… Мамо! Яж ваша кров — не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, — це всяке знає!…
Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!… Ти побалакала зо мною і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, зачиркає, зібє з пантелику — і я думаю: може ми й справді вже дворяне — і починаю по-панськи привчаться і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!… Тепер не знаю, що й казать, що і робить — вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день хожу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб принять жениха, бо він сьогодні й приїде.
Марися. Сьогодні?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!
Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу… тільки посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й побємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились. (За коном голос Мартина: „Сюди, сюди, помалу тільки“). Батько йде!… Ходім звідціля. (Пішла).
Марися. Що мені робить?… Ще батькові упаду в ноги!… (Пішла).
Мартин. Отут, хлопче, постав, та й іди собі. (Хлопець ставить пяльця на місце й виходить). Пяльця! І не хитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться.
