поза клунями ходила нечутними кроками селянська чуйність і, стискаючи в руках гостру косу або заіржавленого обрізка, пошепки говорила зі собою:
— Ви спите, куме Степане?
— Ні, не сплю, куме Іване?
— Ви чуєте, куме Степане?
— Чую, чую… куме Іване.
— Ви вже готовий?..
— Готовий… готовий…
В селі тихо, в хатах сонно. Але ж коли в полях заторохтить кулемет і почується крик непевний, за клунями так і загомонить:
— Ви не знаєте, куме Степане, хтоб це міг бути?
— Таж Зелений, куме Іване, Зелений!
— Ну, так ходім!
— Ходім… ходім…
Описи природи в Поліщука приходять рідко і згідно з вимогами справжнього мистецтва лиш там, де він хоче поглибити ними душевні настрої. Значить, Поліщук не надуживає описів природи так, як напр., навіть такий мистець слова, як Коцюбинський, у котрого вони незвичайно гарні, але дуже часто не мають звязку з ниткою оповідання, не поглиблюють його, тільки свідомо його спинюють. Крім того Коцюбинський інколи занадто перетончує, естетизує свої картини, як показує це ось який образок:
„В кімнаті стояв сум, обнявшися з тишею“.
Вишуканість і неприродність цієї картини очевидна.
Якраз тому, що Поліщук обвівав своє епічне сповідання ніжною тонесенькою пряжею ліризму,
