саме тому воно робить таке глибоке вражіння. Слабість українських повістей і драм лежить в недостачі психо-аналізи, яка заступлена плиткою, смішно первісною побутовщиною.
І якраз тему, що Клим Поліщук має дар психо-аналізи, він являється одним із найповажніших таланів сучасної української літератури. Побажати б тільки, щоб автор використував уповні свій талан психольога й не клав подекуди занадто великої ваги на ріжнородні соціяльні питання, як це бачимо у другій частині „Отамана Зеленого“.
Тепер ще кілька слів про будову Поліщукової повісти.
Поліщук задумав і збудував свій твір, як життєпис, біографію Отамана Зеленого; значить, він поставив собі свідомо скромну артистичну ціль. І нема сумніву, що його повість навіть у формі біографії робить глибоке вражіння завдяки всім тим цінностям його талану, про котрі я вже коротко згадав. В Клима Поліщука без порівнання могутніший модерний талан, ніж у нашого „гіпермодерного“ Винниченка, котрий у своїх повістях і драмах заблудив за приміром московських нігілістів-декадентів у вирі безпринціпности, яку підносить до принціповости й через те свідомо, чи несвідомо проповідує заперечення життя. Винниченко не піднявся у своїх творах понад життя так, як піднімається понад його справжній мистець, навпаки він упав глибоко в душливе підземелля життя. І це найголовніша хиба Винниченкових творів, — хиба, через яку вони не переживуть навіть його самого. Винниченко обнизив правду до брехні, силу духа до
