жилавости і твердости мязів, красу до пропорціональности кадовба й кінчин, любов до простого полового гону, бо обдер її з духовости й святости. Винниченко намагається у своїх творах розвязати сексуальне питання, забуваючи при тому, що розвязка полових питань належить до „шамбр сепаре“, до шпиталів, до баб повитух, а не до літератури. Коротко сказати, Винниченко — це по своїй артистичній культурі та по свойому світогляду Москаль, який пише по українськи.
Якже гарно відбиває від нього наш Клим Поліщук! Його „Отаман Зелений“, це промінь українського весняного сонця після зледенілих, розумово холодних „проблемів“ Винниченка та після його сексуальної прострації, яка ніби має уходити за любов… Винниченко творить розумом і нездоровими половими поривами, Клим Поліщук творить серцем і одуховленою любовю. Ось вам ріжниця між тими двома письменниками. І власне тому, що Поліщук має великий талан, ми мусимо звернути йому увагу на те, що він у питанні будови свого твору поклав собі за мале завдання в відношенні до динаміки свого талану.
Літературний твір мусить мати свою архітектоніку так, як будівля. Коли собі уявити святиню, як гармонійну цілість, то ця цілість складається з двох частин, які назвім правою та лівою. Отже в „Отамані Зеленім“ бачимо гарно викінчену праву частину, а ліва не викінчена, тільки ледве намічена. Праву частину будівлі уявляє собою сам Зелений і цілий світ його друзів і прихильників, ліву — московська стихія. Однак автор не протиставив великій постаті Отамана Зеленого, як виразникові боротьби й
