міста підписали петицію австрійському імператорові — першу в Галичині програму політичних перетворень. 22 березня велика маніфестація пройшла у Чернівцях — під гаслами підтримки конституції. Водночас на боротьбу проти поміщицького гніту піднялися селяни, відмовляючись виконувати кріпосні повинності. Щоб запобігти повторенню кривавого галицького повстання 1846, імператор терміново видав 17 квітня указ про ліквідацію панщини в Галичині. Однак тимчасово зберігалися сервітути, за які селяни мусили, як і раніше, платити поміщикам. Весною та влітку 1848 заворушення набули особливо широкий розмах під керівництвом депутата рейхстагу Л. Кобилиці у сільських районах Буковини, де імператорський указ щодо скасування кріпосництва не поширювався аж до серпня 1848. Посиленню боротьби буковинців сприяв вступ у січні 1849 на територію краю багатотисячного загону угорської революційної армії генерала Ю. Бема.
Із розвитком революції на західноукраїнських землях активізувалися національні рухи. Першими свою організацію створили у Львові 13 квітня 1848 поляки — Раду народову. 19 квітня вище духівництво уніатської церкви подало губернаторові від імені українського населення петицію про запровадження в установах Східної Галичини української мови, доступ українців до державної служби, рівноправ'я для священиків усіх конфесій. 2 травня галицькі українці оголосили заснування у Львові Головної руської ради на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. У її відозві до народу та наступних петиціях була проголошена програма забезпечення вільного національного розвитку українців, створення у Східній Галичині української автономії. На її підтримку серед населення було зібрано понад 200 тисяч підписів. Провідниками політики Головної ради на території Галичини стали місцеві ради (близько 50, з них 12 окружних), перша за революційної доби українська газета «Зоря галицка» та ін. У містах і деяких селах почалося формування української національної гвардії. Прагнучи підпорядкувати своїм інтересам український рух, Рада народова 23 травня заснувала за участю полонізованої української інтелігенції окремий центр — Руський собор. Віденський двір, до якого апелювали обидві національності, віддав перевагу позиції польських організацій, що заперечували право українців на власну автономію.
У Північній Буковині вплив на піднесення національного руху австрійських українців справила боротьба за збереження адміністративної єдності Буковини з Галичиною. Проте запроваджена в березні 1849 імперська конституція закріпила їх поділ. У Закарпатті українці також виступали під об'єднавчими гаслами: у січні 1849 делегація, очолена А. Добрянським, передала імператорові петицію з пропозиціями приєднання краю до Галичини. У відповідь австрійський уряд лише виокремив райони з переважним українським населенням в Ужгородський округ, дозволивши відкривати народні школи з українською мовою викладання.
