Ми бачимо, що уряд П. Скоропадського відверто відійшов від властивого попередній українській владі виключно етнографічного бачення "українського простору"
як остаточної територіальної реальності. Від етнічного
принципу в практичній діяльності гетьманські військова
та цивільна адміністрації перейшли до державницького,
коли вже легітимна суверенна "етнографічна Україна"
ставала певним територіальним ядром державності, – а
надалі стосунки з зовнішніми суб'єктами переходили у
площину узгодження або конфлікту територіальних інтересів геополітичного або стратегічного характеру. Зазначимо, що саме такий підхід домінував у боротьбі новоутворених держав за спірні території Центрально-Східної
Європи у дипломатичних та військових конфліктах
1918–1920 рр. Аргументуючи свою позицію для світової
громадської думки, провідних держав, політичні та дипломатичні
представники
Польщі,
Румунії,
ЧехоСловаччини, Угорщини, Естонії, Латвії, Литви апелювали
до принципу етнічних кордонів (етнографічні карти), але
за змоги залучали "історичні кордони" (наявні на історичних картах) і водночас застосовували "право сили" у постійній збройній боротьбі за конкретну етнічно мішану
або ж відверто чужу територію.
Територіальні здобутки УНР та Української Держави нам покаже видана у Відні у 1919 р. «Карта України» (рис. 28). Скоріш за все, вона замовлялася ще гетьманським урядом, але вийде вона вже за Директорії, коли сама Австро-Угорщина, ще показана карті, вже перестане існувати. Російськомовні карти України видавалися у 1918 р. і безпосередньо в Україні, але україномовна номенклатура ще не була розробленою, - чому й відповідне замовлення потрапило до віденського видавництва «Фрайтаг унд Берндт», яке друкувало україномовні карти вже двадцять років.
