Щоправда, мирна конференція приділила значну увагу вирішенню долі окремих українських територій – Закарпаття, Буковини й, особливо, Східної Галичини. Уряд ЗУНР покладав великі надії на рішення конференції. Вони були пов'язані передусім з "14 пунктами В. Вільсона", які передбачали автономію для народів АвстроУгорщини і створення незалежної Польщі на територіях, "заселених безспірно польською людністю". І хоч усі великі держави погоджувалися з тим, що Східна Галичина є переважно українською, варіант утворення самостійної Західноукраїнської держави не розглядався.
Два важливих геополітичних чинники визначали і ускладнювали політику великих держав щодо Східної Галичини. Перший полягав у необхідності рахуватися з інтересами Росії, адже приєднання Східної Галичини було її метою у Першій світовій війні. На цьому й далі наполягали лідери білої Росії. Другий полягав у тому, що Антанта була зацікавлена у зміцненні Польщі як бастіону проти більшовицької Росії. Якщо Франція відверто захищала польські інтереси, Велика Британія і США, доки ситуація в Росії залишалася неясною, ставилися до надмірного посилення Польщі досить обережно.
Спроби Паризької мирної конференції припинити польсько-українську війну в Галичині не принесли результату. На початок червня 1919 р. майже вся територія Галичини була окупована поляками. 25 червня Найвища рада Антанти санкціонувала вже здійснені збройні акції польської армії у Східній Галичині – дала свою згоду на "тимчасову військову окупацію" Галичини аж по ріку Збруч. Але вирішення питання про остаточний політичний статус її вона відклала на майбутнє.
Уряд ЗУНР вирішив продовжити і дипломатичну, і воєнну боротьбу. 15 липня диктатор ЗУНР Є. Петрушевич надіслав Найвищій раді Паризької мирної конференції ноту протесту, у якій наголосив, що український народ і
його армія не припинять боротьбу за свою державу проти польських загарбників. Державний центр ЗУНР та
