берній Росії. Р.Еркерт вважав, що все слов'янське католицьке населення там було польським за національністю. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне в більшій мірі до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів і українців була виявлена слабкіше. Все ж автор допустив явну помилку, оскільки на території імперії мова, в кінцевому рахунку, виявилася набагато більш точним і чітким етнічним позначником для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.
Тоді ж був опублікований "Атлас народонаселення Західно-руського краю за віросповіданнями" військового та етнографа Олександра Ріттіха (1863). У ньому містяться таблиці конфесійного та національного складу населення дев'яти західних губерній держави. Автор залучив широке коло джерел, використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці П. Кеппена і "огляди", складені офіцерами Генерального штабу.
Загалом вищесказане свідчить про те, що за період 40–50-х років XIX ст. було зібрано великий обсяг ґрунтовних даних про чисельність і розміщення серед решти "російських племен" і малоросів, – але тут масив даних виразно переважав чисельність і спроможності дослідників для систематизації. Втім, для етномовного картографування вже було достатньо підстав, що й відчується у появі відповідних видань.
У 60–70-ті роки XIX ст. найбільш плідним вченим, що займався вивченням етнічного складу населення Росії, залишався О. Ріттіх. Він продовжив справу, успішно розпочату, але не завершену М. Кеппеном. На думку вченого, "хоча релігія і може служити підрозділом населення на племена, але вона не може проводити остаточну розділову риску і перебуває в тісному зв'язку з говіркою народу, його звичаями, звичаями, звичками і іншими ознаками етнографії". У 1875 р. О. Ріттіх опублікував докладні по повітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 г. Український
