Не буде хоч у якійсь мірі перебільшенням сказати, що новітня українська державність стала результатом двох кривавих світових війн та того потужного зламу міжнародних відносин в Європі, які вони принесли. У порівнянні зі відносно стабільним "довгим ХІХ століттям" вік ХХ перетворився на тривалу низку конфліктів, війн та катастроф, яких зазнали країни та народи європейського континенту. Україна стала ареною боротьби протиборчих військових блоків, провідних держав, пересування фронтів, міждержавних та міжетнічних конфліктів; а політична карта Центрально-Східної Європи стала би геть невпізнаваною людині, яка її останнього разу бачила у 1914 році.
Конфлікт 1914 р. видавався його початковим учасникам — англо-франко-російській Антанті та німецько-австрійському блоку Центральних держав — очікувано швидкою воєнною сутичкою, яка мала розв'язати ті протиріччя, які накопичилися в дипломатії та суперечливих амбіціях великих держав після Берлінського конгресу 1878 р. та зафарбування усього світу у кольори європейських колоніальних імперій. Проте конфлікт вилився у виснажливе багаторічне протиборство, яке виявилося непосильним для старих імперських держав, котрі врешті були зруйновані спалахом національних рухів. Починаючи війну під гаслами єдності народу навколо традиційної династії, монархії Романових та Габсбургів опинилися заручниками внутрішніх соціальних та національних негараздів, які врешті в крихти зламали довоєнні ілюзії старих політичних еліт, а довоєнну етнографічну
