карту перетворили на нову політичну. Утворення і зникнення державних утворень, хронічні пересування кордонів, сепаратистські та іредентистські[1] рухи — усе це стало тою перманентною кризою Версальської системи, яка закінчилася Другою світовою війною і черговою стабілізацією Європи, поділеної Ялтинськими угодами Антигітлерівської коаліції.
Але повернемося до українських подій. На початок світової війни "свідомі українці" не ходили в улюбленцях ані Петрограду, ані Відня. Звичайні українці–русини–малороси воювали одні проти одних в лавах ворожих армій, і мало що обіцяло їм радикальну зміну "українського національного буття". Проте у війну час і події ущільнюються, і те, що видавалося нездійсненню маячнею напередодні її початку, може виявитися одним з мінімальних результатів її закінчення. У даному розділі ми спробуємо показати ретроспективу державно-територіальних (і, відповідно картографічних) змін України у XX ст.
Як справедливо зазначає дослідник цієї проблеми Олена Бойко, "одним із наскрізних питань правового оформлення українських національних вимог щодо утворення власних державних інститутів у 1917–1920 рр. стало визначення територіальних меж України та тих підстав, виходячи з яких вони вважалися б легітимними і могли здобути зовнішнє визнання".
Певні вихідні «географічні претензії» українства поширювалися нашою політичною еміграцією, зокрема Українським комітетом у нейтральній Швейцарії. останній видав франкомовну карту Європи, де на тлі довоєнних політичних кордонів була показана Україна в її етнографічних межах (рис.26).
Для модерної української нації територіальне питання постало з початком Української революції, що розпочалася слідом за падінням в лютому 1917 р. самодержавства Романових. Провдники національного руху спочатку
- ↑ Ірредентизм — гасло об'єднання в одній державі усього етнічного ареалу певного народу.
