Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/168

відсутності почуття реалізму і простого здорового глузду»^[1]. Неможливістю працевлаштування й почуттям упослідженості в Польщі (символами чого стало наполягання влади на образливих для українських національних почуттів назвах «русин» і «Східна Малопольща») західноукраїнської інтелігенції вправно скористалася радянська влада, що призвело до трагічної загибелі тих, хто наважився на переїзд до УСРР.

Українська політична еміграція в міжвоєнній Польщі та її наукові інституції

Окрім українського населення Східної Галичини та Волині міжвоєнна Польща мусила давати собі раду із політичною еміграцією, що її було прийнято називати «наддніпрянською» або «петлюрівською». Ішлося про військових і цивільних українців — недавніх союзників маршала Пілсудського в його поході на Київ — змушених відступати перед Червоною армією на терени Польщі. 1920 року емігрантські видання визначали чисельність еміграції у 43 тис. осіб,^[2] правдоподібнішою сучасні дослідники вважають цифру 35 тисяч, з яких бл. 27 тисяч були військові і 7 тисяч — цивільні особи (серед останніх: 2,5 тисяч урядовців)^[3]. 1929 року голова Українського Центрального Комітету М. Ковальський окреслив чисельність еміграції так: загальна чисельність — 22 тисячі, з них 15 тисяч — чоловіки, 2250 — жінки і 4650 — діти^[4]. Серед цивільних мігрантів, окрім працівників різних міністерств Української Народної Республіки, були студенти та викладачі Кам’янець-Подільського університету.

Після таборів інтернування, де сусідами недавніх союзників Пілсудського були полонені солдати Червоної армії, більшість емігрантів отримали так звані білі карти перебування, що дозволяли тимчасове проживання в Польщі за винятком східних воєводств, де переважало українське або білоруське населення, та міст Львова, Варшави і Лодзі. Проживання особи з білою картою перебування на тих теренах було можливе лише за спеціальним дозволом місцевої влади (кожен такий дозвіл одразу викликав підозри у співпраці його власника із польськими чинниками). Таке обмеження недвозначно свідчило про те, що міжвоєнна Польща воліла, мірою можливості, ізолювати українську еміграцію від західноукраїнського суспільного життя й, можливо, використати першу у власних міжнародних іграх з «українським питанням».

Відповідно, українські наукові та освітні інституції в Польщі поділялися на еміграційні («петлюрівські») та західноукраїнські. До перших належав, зокрема, відкритий у 1921 р. таборовий Український Народний Університет в Ланцуті, ректором якого став професор церковної історії Василь Біднов^[5]. 8 лютого 1925 р. у Варшавському університеті відбулася інавгурація Студіум православного бого-

1. Кедрин І. Життя — Події — Люди: Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976. — С. 136.
2. Вісті Українського Центрального Комітету в Польщі. — 1927. — № 18–19. — С. 49.
3. Bruski J. J. Petlurowcy: Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźtwie (1919–1924). — Krakόw, 2000. — S. 239–240.
4. Цит. за: Wiszka E. Emigracja ukraińska w Polsce 1920–1939. — Toruń, 2004. — S. 111.
5. Докладніше про університет та інші таборові інституції див.: Портнов А. Наука у вигнанні. Наукова і освітня діяльність української еміграції у міжвоєнній Польщі (1919–1939). — Харків, 2009.