Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/40

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ши причини її невдач та поразки. Ці завдання виконували новостворені наукові та освітні установи, періодичні видання, громадські і політичні об’єднання, які на початку 20-х рр. виникають у Берліні, Варшаві, Відні, Празі, Парижі.

Саме навколо проблем «недавнього минулого»[1] протягом міжвоєнного часу велося чимало політичних та історико-політологічних дискусій, виникали різноманітні рефлексії, які наповнювали українську еміграційну публіцистику, давали теми для листування, активного писання мемуарів, щоденників, а зрештою й історичних праць. Треба сказати, що серед творців Української революції було чимало професійних істориків, таких як М. Грушевський, В. Липинський, М. Василенко, Д. Дорошенко, або таких, які під впливом революції зробили історію, якщо не першою, то другою своєю професією. До них можна віднести В. Андрієвського, В. Винниченка, Н. Григоріїва, О. Доценка, М. Ковалевського, О. Лотоцького, Б. Мартоса, І. Мазепу, П. Христюка, М. Шаповала та багатьох інших. В цьому достатньо поляризованому середовищі були зафіксовані різні візії близького минулого, наведено величезну кількість фактів, оприлюднено документи, сформульовано думки та ідеї, одні з яких згодом стали основою великих наративів з історії революції, а інші потрапили до інтелектуальних запасників і можливо ще будуть використані майбутніми істориками[2]. В кожному разі без детального вивчення, скрупульозного співставлення думок, оцінок, поглядів учасників подій Української революції процес подальшого вивчення історії революції, її інтелектуального осмислення буде утрудненим. В даній статті автор намагається показати різноманіття підходів до оцінки революції, звернути увагу на їх суб’єктивність, політичну заангажованість авторів, породжену безпосередньою участю в революційних процесах, та залежність від ідеології, якої дотримувався той чи інший з них, прагненням виправдати власну поведінку та знецінити дії політичних опонентів, а в окремих випадках навіть звести особисті рахунки. Сучасна історіографія ділить ці історичні праці на три основні ідеологічні напрями: народницький, національно-державницький та консервативний. Я б окремо розглядав працю В. Винниченка «Відродження нації» як націонал-комуністичну за своїм змістом.

Можливо, предметну розмову варто почати з аналізу творчої спадщини М. Грушевського, з іменем якого нерозривно пов’язаний найуспішніший перший період Української революції, коли завдяки його організаційним та інтелектуальним зусиллям вона виділилась з тіла Російської революції і набрала самодостатніх національних форм. В концепції, розробленій і втіленій М. Грушевським, Українська революція розглядалась як національно-демократична, яка поєднувала завдання національного відродження і державотворення та необхідність соціальних трансформацій українства. Рефлексіями Грушевського на події революції слід насамперед визнати його «Спомини», які були написані

  1. Так визначив період світової війни та революції у своїх спогадах Д. Дорошенко: Див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1918). — Львів, 1923.
  2. В передмові до спогадів про революцію Д. Дорошенко відверто зізнавався: «Ми ще так близько стоїмо до цих подій, що важко сучасникові й свідку зберегти потрібну об'єктивність і безсторонність». Див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1918). — С. 4.