Керманичі УЦР цим шансом не скористалися. Чикаленка обурює той факт, що Директорія зовсім не зробила висновків з аграрної політики УЦР і практично повторила її земельний закон.
Парадоксально, що при несприйнятті лівої політики й ідеології, Чикаленко досить гостро критикує гетьмана Скоропадського, вважає його «і нерозумним, і не розвиненим політично», а гетьманування повним безглуздям. Однак, як це не парадоксально виглядає, засуджує В. Винниченка і М. Шаповала за антигетьманське повстання.
Розбір території України між сусідніми державами — це найгірша перспектива завершення революції. Чикаленко негативно реагує на спроби С. Петлюри встановити союзницькі стосунки з Польщею коштом поступок територій за Збручем. 15 жовтня 1920 р.після підписання в Ризі попереднього договору про перемир’я Чикаленко робить такий запис: «Тепер я не покладаю ніяких надій на можливість організувати хоч малесеньку українську державу між двома дужими сусідами, які прагнуть її поділити між собою, щоб захопити багатства. Мої пророкування справдились, і тепер по Ризькому договору большовики поділили її [Україну. — В. В.] з поляками /.../ Я мав надію, що з поміччю чужоземної (німецької) сили зорганізується наша держава, особливо в догетьманський період, але виявилось, що ні інтелігенція наша, ні народ не зуміли цим скористатись, бо ще не доросли до поставлення державних інтересів вище за свої партикулярні /.../ Тепер же поляки будуть утихомирювати і ополячувати свою частину України, а росіяни будуть намагатися обрусити — свою. І такий стан, така глуха внутрішня боротьба з пануючими націями тягтиметься аж до нової всеєвропейської катастрофи. Тому-то заходи Петлюри організувати тепер українську державу, хоч на малесенькій території, я вважаю безнадійними, но з другого боку, цей процес боротьби популяризує як серед свого народу, так і за кордоном ідею української державності»[1]. Чикаленко вірить, що українська нація і державність зрештою відбудеться, хоча трапиться це не так швидко. «Україні доведеться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга і на її державність, як за цеї війни прийшла на Чехію та Польщу. Але українська інтелігенція мусить не спати, а працювати, поширювати свідомість народу і прихиляти до України європейську опінію, як це робили поляки і чехи, бо без праці, без бажання самого народу ніколи не досягнемо своєї державності...»[2].
Повне розчарування Чикаленка діями українських політичних лідерів привели його до ідеї запрошення в Україну «варяга». Не останню роль в цьому відіграв В. Липинський, який 1920 р. почав пропаганду своєї теорії дідичної монархії. 15 лютого 1920 р. Чикаленко занотовує до щоденника: «Цікавить мене найбільше книжка В. Липинського “Гетьманство чи Республіка”. Очевидно й він тої думки, що коли нам сусіди дадуть спокій, то почнем самі між собою різатись, а через те й висловлює думку про диктатуру Гетьмана. Але наш народ такий анархічний, що й Гетьман без чужої варяжської сили не дасть ради»[3].
