своїй утопічності питоме російське явище, яке виросло з імперської історії. Але головне те, що Чикаленко не вірить, що світле майбутнє людства (соціалізм) збудують ті, хто в попередній соціальній системі займав найнижче становище і не міг похвалитися ні рівнем культури, ні моральними чеснотами. «Уявляю собі, пише він, які порядки заведуть оці люди, що здатні тільки до руйнування, а не до будування»[1].
Великі претензії у Чикаленка і до української політичної еліти, він звертає увагу на повну відсутність у неї державотворчого досвіду та надмір соціалістичних ілюзій. Ще більше зміцнили його в цьому способі думання події середини літа 1919 р. Розбіжності в оцінках і діях української політичної еліти, її поділ на окремі табори, відверта протидія один одному на фоні перманентних військових невдач та втрати власної території підтверджували сумні передбачення Чикаленка, а йому додавали все нових і нових аргументів. 18 жовтня 1920 р., перебуваючи під враженням безнадійного становища армії УНР, Є. Чикаленко занотовує до щоденника: «Я не вірю в здатність української нації організувати українську державність, скориставшись анархією в Росії, яка наступить там при зміні большевицької влади, бо ми ще не нація, а тільки матеріал для неї. Наша інтелігенція свої партійні інтереси ставить вище державних, так само і народ свої матеріальні, а власне, земельні інтереси ставить вище державних, яких він ще зовсім не розуміє»[2]. В іншому місці він відзначає, що з такою мізерною кількістю інтелігенції, до того ж розбитої на кільканадцять партій, збудувати державу неможливо. Чикаленко вважає, що до організації власної держави не здатні й українські лідери, винесені на вершину політичного життя революційними обставинами. Ні М. Грушевський, ні В. Винниченко, ні П. Скоропадський, кожен з різних причин, не можуть стати на чолі нації. Дещо осібне місце Чикаленко відводить Петлюрі, на якого «є ще маленька надія»[3]. Серед провідників революції, на його думку, не виявилось особи співмірної масштабу революційної доби. Він шкодує, що революція 1917–1921 рр. не висунула такого організатора як Богдан Хмельницький і навіть таких як Ф. Кричевський, І. Виговський, І. Богун. Чикаленко не вірить в успіх побудови української держави власними внутрішніми силами в умовах, що склались. «Україна ще не доросла до своєї державності, в ній нема ще своєї буржуазії, тобто єдиного класу, який в наші дні міг би збудувати державу, а соціалісти, потакаючи руйнуючим інстинктам мас, тільки розруйнують її»[4]. Українську державу, продовжує він, можна збудувати тільки спираючись на сільську дрібну буржуазію, «на той здоровий і працьовитий клас, єдиний на Україні здатний до будівничої праці, а не на голоту»[5].
Чикаленко переконаний, що реальний шанс збудувати державу Центральна Рада мала після повороту до Києва при підтримці німецького війська. Треба було лише змінити земельний закон та взяти орієнтацію на заможне селянство.
