тим недооцінюють особливості трактування ним нації та народу, як і його намагання підважити традиційну польську історичну схему.
Третій тематичний блок конференції «Люди та інституції центральнота західноевропейської еміграції» аргументованою доповіддю «Конструювання Ільком Борщаком міфологічного образу сприйняття України у Франції у XVIII–XIX ст., або про межі свободи та відповідальності дослідника у інтерпретації історичних джерел» розпочав Вадим Ададуров. На підставі ретельно проведеної перевірки архівних джерел, на які посилався або які публікував Борщак, дослідник виявив різнотипні фальсифікації, до яких часто вдавався вчений. На жаль, ці введені Борщаком недостовірні дані й далі є надбанням сучасної української історіографії. У наступній доповіді «Життя та діяльність Степана Рудницького у Відні та Празі у 1921–1926 рр.» проф. Ґвідо Гаусманн висвітлив еміграційну діяльність відомого географа в контексті європейської наукової думки і підкреслив, що саме виключення Рудницького із німецькоавстрійського наукового середовища спричинилось до його повернення в радянську Україну. Про історію Празького архіву йшлося у доповіді Тетяни Боряк «Український історичний кабінет і феномен Празького архіву». Неабияку увагу дослідниця приділила аналізу роботи Аркадія Животка та очолюваної ним специфічної архівної установи — Українського історичного кабінету. 'Проф. Микола Шафовал' у доповіді «Український науковий інститут у Берліні та історія як наука» проаналізував діяльність цієї еміграційної інституції та розглянув праці Інституту, пов’язані з історичною тематикою. Професор Шафовал зауважив, що в міжвоєнний період неполітичні наукові установи служили політичним організаціям, в даному випадку інститут стояв на близьких до монархічно-консервативної думки ідеологічних позиціях.
3 липня конференція продовжила роботу в рамках четвертого тематичного блоку «Вдома і на еміграції: Українська історіографія в міжвоєнній Польщі». У синтетичній доповіді-огляді «Українська історіографія у міжвоєнній Польщі: шляхи легітимації національної історії» проф. Леонід Зашкільняк наголосив, що, попри постійне напруження у стосунках українського політикуму й громадськості з польською владою, українські історики зуміли використати наявні можливості для збагачення української національної історичної думки. Андрій Портнов у доповіді «Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939). Політика історії у міжвоєнній Європі» говорив про персональні стратегії істориків-емігрантів, можливості їхньої «академічної асиміляції» та залежність кар’єрних траєкторій від політичних преференцій, контактів з неукраїнськими середовищами та тематики публікацій. Проф. Ярослав Грицак присвятив свою доповідь «Український вимір школи Францішка Буяка» обговоренню ставлення Францішка Буяка до українців та українського питання. Вчений наочно показав, що в школі Буяка був представлений весь політичний спектр тодішньої Польщі, а сама школа мала виразно багатонаціональний характер. Проф. Міхаель Мозер у доповіді «Історія української літературної мови Івана Огієнка і “ми”» представив найретельніший аналіз мови цього популярного викладу Огієнка в контексті творення вченим образів «ми» та «інші».
П’ятий тематичний блок «Діалог понад границями» логічно завершував конференцію. Оксана Юркова у доповіді «Вшановуючи Патріарха: Реакція на
