після попередження заборонену літературу, але й не творив інших злочинів із диспозиції ст. 187-1 КК УРСР.
Проте я не можу визнати винесення Зісельсові навіть офіційного попередження і тим самим бути для нього прокурором. Тому розгляньмо, нарешті, першу групу епізодів.
а. Свідок Шенкер на попередньому слідстві показав, що Зісельс у 1974 чи в 1975 в Кишиневі познайомив його із статтею Амальрика «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», листом «IV Всесоюзному з’їздові радянських письменників» і Нобелівською промовою Солженіцина.
Інформація про цей епізод походить тільки з протоколу допиту Шенкера від 29 січня 1979 р. Проте в судовому засіданні Шенкер відмовився підтвердити свої покази, дані на попередньому слідстві.
Важко припустити, що примусило Шенкера давати неправдиві покази на слідстві або в суді. Як показав Шенкер у судовому засіданні, протокол допиту від 29 січня був складений слідчим на підставі писемних пояснень, даних ним (Шенкером) у лютому 1977 р. в Кишинівському КДБ. Цілком можливо, що, потрапивши вперше на допит в КДБ, Шенкер просто перелякався і дав такі пояснення, які від нього вимагали.
Крім того, на допиті свідка Шенкера в судовому засіданні уточнилась дата приїзду Зісельса в Кишинів: Це — 1974 рік.
Таким чином, якщо Зісельс приїжджав у Кишинів у 1974 році, він не міг привезти Нобелівську промову Солженіцина, яка була виголошена 10 грудня 1974 року.
З усього сказаного виходить, що покази Шенкера на попередньому слідстві суперечливі і їх необхідно перевірити. Тому дивно було слухати, як прокурор вимагав заарештувати Шенкера в залі суду, забувши
