УКДБ. Старший лейтенант Чернігівського УКДБ приїхав на машині до Хрипівки і вручив мені повістку. Я висловив бажання негайно поїхати до Чернігова, щоб попередити міліцію, дружину та товаришів по праці. Старший лейтенант не дав мені такої можливосте заявивши, що він мене відвезе до станції Городня і посадить на поїзд Мінськ-Донецьк, що було й зроблено перед початком наступного дня. Коли я повернувся з Донецька районний відділ міліції домагався письмового пояснення, чому я не з’явився в п’ятницю на реєстрацію. Я написав. Начальник розцінив мою подорож як нове самовілля супроти міліції й суворо вимагав у майбутньому інформувати і брати дозвіл для таких виїздів із Чернігова. Я гадав, що проїзних документів і повісток КДБ досить, щоб обґрунтувати те, що я не за власним капризом виїхав із Чернігова, а виконував визначений законом обов’язок свідка, за невиконання якого КК накладає покарання. Але міліція знати не хотіла жодних інших обов’язків і вимагала слухатися тільки її, бо, мовляв, судити за порушення адміністративного нагляду будемо ми, а не хто інший.
У квітні мене знову викликали до Донецька. Цього разу той самий старший лейтенант Управління КДБ приніс повістку на квартиру і сказав, щоб я наступного дня як можна раніше виїхав. Оскільки було вже пізно, я спитав, старшого лейтенанта, як бути з міліцією, щоб не мати нових неприємностей. «З міліцією все буде полагоджено, — той відповів, — не турбуйтеся!». Дружина була на селі й мала повернутися наступного дня. Щоб вона знала, де я пропав, я попросив старшого лейтенанта наступного дня потелефонувати їй на працю, а вона нехай потелефонує до лікарні на працю. Старший лейтенант люб’язно обіцяв усе полагодити. Після його запевнень я наступного ранку поїхав не до міліції, а на автовокзал, тим більше, що повістку вручили із запізненням і я мусів поспішати.
