лист до Екзарха Філарета», «Лист до запеклих атеїстів», стаття «Зупиніть кривосуддя».
Л. Лук’яненкові інкримінують також усні висловлювання в приватних розмовах, які суд вважає наклепницькими антирадянськими. Для давання свідчень про висловлювання та про його «поведінку» на суд викликано його колишніх товаришів по службі, 5 чи 6 осіб. (Л. Лук’яненко, юрист за освітою, що працював до першого арешту в 1961 р. за фахом, після звільнення в 1976 р. змушений був працювати електриком у лікарні з майже мінімальною платнею — приблизно 60 карб, на місяць.)
Ці свідки — товариші по службі свідчили на суді, що Лук’яненко відмовився підписати Стокгольмську відозву; деякі свідки плутали і називали цю відозву «Гельсінкською». (Збирання підписів під Стокгольмською відозвою провадилося за вказівками керівних органів СРСР). Вони посвідчили також, що Лук’яненко не брав участи «в громадському житті» (в тому, що ці свідки і ті, хто їх допитує, розуміють під громадським життям), не ходив на демонстрації.
Прокурор в обвинувальній промові також згадав про «демонстрації»: за його словами, Лук’яненко «зводив наклеп», ніби на святкові демонстрації людей примушують іти обов’язково.
Допитувана як свідок дружина Левка Лук яненка сказала, звертаючися до судді й до прокурора, що Гельсінкський Акт — це провокація для таких наївних людей в СРСР, як її чоловік.
Прокурор читав обвинувальну промову близько години. Його промова була схожа на політичну лекцію. Він вимагав присудити Лук’яненка до найвищої за даною статтею кари: 10 років позбавлення/волі в таборі особливого режиму і 5 років заслання (ст. 62 ч. 2 КК УРСР; ст. 70 ч. 2 КК РРФСР).
