віка. Менше ніж два роки вони жили разом, користуючися дуже обмеженою свободою, під постійним гласним наглядом міліції та негласним наглядом держбезпеки. Упродовж наступного 10-літнього терміну мук і поневірянь Л. Лук’яненко і його дружина зможуть мати особисте побачення не більше як один раз на рік — якщо й це єдине побачення не буде заборонене як додаткова кара.
Зазнаючи після звільнення в 1976 р. постійних переслідувань, позбавлений можливости нормально жити, спілкуватися з людьми, позбавлений можливости працювати в тій ділянці, до якої він вважає себе покликаним, — Левко Лук’яненко, всією душею відданий своїй батьківщині Україні, — просив дозволу виїхати, покинути батьківщину. Влада не дала йому дозволу на еміграцію, як не дає його й багатьом іншим українцям, колишнім політв’язням, в’язням сумління.
Левка Лук’яненка добре знають його колишні співв’язні. Про нього говорять із захопленням, як про людину, яка з гідністю пройшла через найтяжчі випробування. У нього зберігся високий інтелект, живий допитливий розум, почуття гумору, почуття справедливости, добрість, чутливість і прихильність до людей.
У тих, кому довелося знати Левка Лук’яненка, він має великий моральний авторитет.
1961 року «особливо небезпечний державний злочин» Л. Лук’яненка та кількох його друзів полягав у тому, що вони, базуючися на Конституції, хотіли домагатися — мирними законними способами — самовизначення України. За це їх обвинуватили в «зраді батьківщини» та в «антирадянській агітації й пропаганді».
Тепер «особливо небезпечний державний злочин», «рецидив» Левка Лук’яненка полягає в тому, що він — базуючися на підписаних урядом СРСР міжнарод-
