Нинїшнїй стан української біблїоґрафії досить невідрадний.
Спеціяльної біблїоґрафії українських стародруків XV — XVIII вв. нема ще зовсїм. У всїх дотеперішнїх працях по біблїоґрафії славянських видань XV — XVIII вв. — В. Сопікова, В. Ундольского, І. Каратаєва й численних пізнїйших доповненнях до них — ми і в приближенню не знаходимо образу української лїтературної продукції. Не кажучи вже, що не переведено в них прінціпу національно-культурної приналежности поодиноких друків і перемішано разом видання: церковно-славянські, великоруські, українські, білоруські, сербські й ин., — з них виключенї всї стародруки українських і білоруських авторів, що друковані не кирилицею або мають на собі иньшу, не церковно-славянську чи українсько-білоруську зовнїшню форму (пр. польську, латинську й ин. — твори Потїя, Саковича, Смотрицького и ин.). Також не відповідають вони нинїшнїм науковим вимогам з иньших причин — хронольоґічної чи річевої неповноти, недокладностий, помилок й ин. Потреба отже видання спеціяльної, можливо повної й критичної української біблїоґрафії XV — XVIII вв. належить нині до тих пекучих дезідератів української науки, які самі висувають ся на перший плян. Трохи ліпше стоїть справа з нашою новійшою біблїоґрафіею. Поважні праці в сїм напрямі двох наших біблїоґрафів — дд. М. Комарова й Ів. Ем. Левицького — положили вже трівкі підстави під українську біблїоґрафію минулого XIX-го ст. — хоч предмет не вичерпаний вповнї і повна українська біблїоґрафія, особливо ще для українських земель Росії, вимагає богато інтензивної працї. Біблїоґрафії українських видань нинїшнього XX-го ст. нема ще зовсім. Про систематичну, наукову біблїоґрафію для поодиноких галузий українознавства (пр. української історії, історії лїтератури, ґеоґрафії и ин.) — навіть не згадуємо.
