ня правил або закономірностей сполучення слів у більші граматичні єдності. Що ж стосується речення, то його вони розглядають не як особливу лінгвістичну одиницю, а як різновид словосполучення, як словосполучення, співвідносне з логічним чи психологічним судженням»[1]. Такого погляду синтаксис дотримувались акад. П. Ф. Фортунатов, проф. М. М. Петерсон. Як протиставлення йому виділяється друга точка зору, прихильники якої розглядають синтаксис як учення про речення. Учені виходять з того, що «основними одиницями граматичної будови є, по-перше, структура речення, по-друге, граматичні класи слів (звичайно іменовані частинами мови). У відповідності з цим граматика поділяється на два розділи: учення про структуру речення (і його складові частини) і вчення про частини мови (і дрібніші граматичні підкласи слів у межах частин мови). У згоді з існуючою традицією ми назвемо перший з вищеназваних розділів граматики синтаксисом, другий морфологією»[2].
Обидві наведені точки зору піддані критиці в мовознавстві за їх однобічність: перша не аналізує специфічних характеристик комунікативної одиниці мови – речення, обмежуючись створенням класифікації словесних груп за характером зв'язку між компонентами, а друга не розглядає словосполучення як окреме синтаксичне утворення і тому недостатньо повно й послідовно висвітлює закономірності сполучень слів.
За таких умов, природно, виникає третє, сказати б ― компромісне трактування синтаксису, яке в сучасному мовознавстві швидко стало найбільш поширеним. Воно фіксується в такому визначенні: «Синтаксисом ми називаємо розділ граматики, що вивчає словосполучення і речення»[3]. Об'єкт синтаксису часом не знаходить прямого найменування, «Синтаксис, — говориться в іншому визначенні, — це відділ граматики, що вивчає граматичну будову зв'язної мови абстраговано від конкретного лексичного змісту речень»[4], але недвозначно говорить про нього додане при визначенні пояснення: «У зміст синтаксису входить 1) учення про словосполучення, їх будову і 2) вчення про речення, його будову і типи»[5]. Зустрічається й таке визначення; «Синтаксис — учення про систему і способи мовного оформлення думок даною мовою з метою спілкування людей між собою»[6], але й тут супровідне пояснення чітко виділяє об'єкт: «Під системою розуміються основні конструктивні типи речень, характерні для даної мови. Під способами розуміється різноманітність в організації слів у словосполучення і в речення, умови їх використання»[7]. Отже, справу маємо лише із різними модифікаціями вираження одного змісту: скрізь синтаксис постає як учення про речення і словосполучення, і визначається воно з боку об'єкта дослідження, на основі виділення його.
Таким способом — поєднання протиставлюваних точок зору на синтаксис, — вважається, уникнуто односторонності їх, а разом з тим збережено все позитивне, що здобуто дослідниками різних напрямків, адже кожен з них розкривав якусь, нехай і абсолютизовану,
