Я навів Вернетову характеристику Г. С. Сковороди не тому, що наче-б вона встановлювала правдивий погляд на нього, а тому, що Вернет тут був виразником поглядів певної частини українського громадянства самого початку XIX ст., тої частини його, що для неї він був ватажком та авторитетом, а саме того нового покоління, що виховувалося на европейськім просвітнім письменстві та стояло посередині між справжніми послідовниками Сковороди, його адептами та огудниками, що заперечували існування у нього всякого хисту. Сам Вернет був кращим представником тих вихователів дворянської молоди України, що до її рук попала справа її освіти та виховання. Вихований був він на красних представниках французької літератури, на зразок, наприклад, Сан П'єра: йому подобалися остільки-ж вибірні та гарнозрозумілі представники філософії, як Кондільяк і як Локк; отже йому — філософові пак, — розуміється, не могли подобатися остільки важкі для розуміння проза та поезія Сковороди. Як-що життя Ж. Ж. Руссо йому, що звик до життя по панських палатах у слобідсько-українського дворянства, здавалося дикунським, — так, звичайно, він не міг зрозуміти та оцінити вбогого та мандрівного життя Сковороди.
Як-що він пишався назвою „дамського секретаря“, що дав йому Сковорода (яке влучне, дотепне означення!), так знов таки не міг він зрозуміти Сковороди, що прирік себе на безшлюб'я. Йому, з його баб'ячим розумом, на гостро-влучне означення Сковороди, ц.-т. неглибоким, поверховим, що пристосовувався до умовин оточення надто великих панів, що від них він залежав, — не припадав до вподоби мужеський (в значінні — мужний, сміливий, сильний) розум та рішуча непохитність переконань Сковороди — тривкий характер, що не допускав жадного компромісу; а все це яскраво позначало його відношення до людей і відбивалося навіть на енергійнім стилі його творів як прозаїчних, так і поетичних, де було безліч пронизливих та ущипливих доган, що могли-б завдати жаху лагідному Вернетові, коли-б тільки він ознайомився з ними; але, з рештою, він ледви чи вглиблювався у них, та найбільше міг лише спозирнути на них поверхово. Отже зрозуміло тому, що Вернет порівнює Сковороду з необробленим коштовним каменем, не міркуючи при цьому, що сама природа утворює необроблений діямант, який навіть у своїм первіснім вигляді ціниться все-ж таки дорожче від багатьох коштовних оброблених каменів. Вернет хотів, щоб Сковорода викладав свої думки, прикриваючи їх приємними заслонами, не розуміючи, що якби суворий пустельник послухавався до його поради, так перестав-би бути самим собою, або, як він іронізував над собою, — „череп'яною, чорною сковородою, що випікала білі млинці“. Вернет остільки далекий від розуміння Сковороди, що називає
