цієї науки знов таки був не соціяльний мотив необхідности класової нерівности, а вибір життьового шляху, тих або инших заняттів у залежності від здібностей та нахилу індивідуума. П. І. Житецький наводить висновок з байки Сковороди „Голова і тулуб“, що з нього виходить обов'язковість народу годувати своїх владарів. І, здається, що над цим Сковорода справді не міг піднестися над сучасною йому дійсністю, щоб з'явитися тут у ділянці політичної й соціяльної думки таким-же заперечником, яким він був у ділянці релігійної думки. Але його думка, здається, і не працювала в цьому напрямкові, бо це не була його ділянка, властива йому стать його покликання, та й той сірий смерковий час, коли доводилося виступати Сковороді, не сприяв цьому: Катерина зламала політичну автономію України та круто змінила в ній соціяльні відносини, не збудивши майже активної опозиції ні по-між дворянством, ані по-між козацтвом і селянством, бо козацька старшина продала свою політичну автономію за „пожалование“ їй дворянських привілей, а селянство, занедбане інтелігенцією та залишене самому собі, примушене було тоді скоритися своїй сумній долі. Крім того, треба мати на увазі, що Сковорода висловив свій погляд у загальній формі, а не про український нарід. „Чим-би ти була, спитав тулуб голову, коли-б од мене життьових пасоків почасти в себе не витягувала. — Це є самая правда, відповідає голова, але в нагороду того має око тобі світлом, а я допомагаю тобі світом“. Тут розвивається ходяча тема про взаємний звязок усіх органів людського тіла, що відноситься й до держави, як організму.
П. І. Житецький з заперечення Сковородою „історичного богопочитання“ робить висновок і про заперечення ним рідної історії. Це дивно, несподівано й бездовідно: Сковорода міг відкидати історичне богопочитання, цеб-то догматику й воднораз не заперечувати рідної історії свого народу, не тільки знати її (що визнає П. І. Житецький), а й любити її, як він любив свій нарід, з нетрів якого походив, у його сучасному житті та етнографічно-побутових обставинах. І про таку любов, про його народолюбство свідчить його життя й уривки з тих творів його, що заховані у Хіждеу й котрим йме віри сам П. І. Житецький.
Цілком бездовідне й глибоко несправедливе твердження П. І. Житецького про „декоративний характер“ убозтва й народницького опрощення Сковороди. Де-ж підстави не довіряти Сковороді й бачити тут смиренність паче гордощів, а надто ще й говорити про театральне позування його в даному випадкові? Це значить не розуміти його природи, його особи що до основної її сути. Позбавлене доказу й обвинувачення П. І. Житецьким Сковороди в тому, що він мав наївну авторську гоноровитість; принаймні, я не знайшов
