звичайному інтелігентському значінні, тотожньому із значінням европейської цивілізації, а піднесло й глибоко, у згоді з тими видатними філософами старого світу й раннього християнства, що змолоду живили й запліднювали його думку. Такі велетні-творці культури, як от Платон, Данте, Мікель Анджело, Бетховен завжди повні внутрішньої самотности. Внутрішнє самітницьке життя иноді поривається прибрати форм зверхнього пустельницького життя у геніїв менш соціяльних, у яких внутрішнє самітництво недосить значне й органічне, наприклад, у Боржеллі, Гоголя, Достоєвського, Толстого. Иноді-ж внутрішнє й зверхнє самітництво доходять до взаємочинности та органічного синтезу, отже тоді наслідком буває явище однаково суспільне й правдиве, як з релігійного, так і з культурного погляду. Сюди належить, напр. Максим Ісповідник (що його, додамо від себе, так дуже шанував Сковорода). Сковорода, як культурний робітник, належить до третього типу. Прагнучи душевного супокою, Сковорода зовсім не мав у намірі замкнутись у самотності й обмежити всю свою діяльність самим внутрішнім життям. З енергією й упевнено він стає проповідником своїх релігійно-філософських ідей, і, не ставлячи різниці по-між простим людом і освіченими поміщиками, усіх силкується приєднати до співучасти у тій культурі духу, що творчо виявлялась у ньому протягом всього його життя. Це в вищій мірі культурне діяння Сковороди йде трьома шляхами: писання філософських, богословських та літературних творів, величезне морально-релігійне листування з приятелями-знайомими й, нарешті, усна проповідь та живі розмови переважно з народом (160–163)… Сковорода не дбав про розповсюдження своїх праць уширь; найдорожчим та найважливішим було йому їх поглиблення. Яскравим доказом гідности Сковороди, як філософа та мудреця, є важливий факт виникнення цілої апокрифічної літегатури, що її вважають за твори Сковороди (175). Внутрішня боротьба помічається у нього наприкінці днів, але світлі моменти, повні мудрої сумирної душевної ясности, стають частішими й довгими. Основна ціль його життя — вічність, нова земля не мертвих, але живих людей — вже виразно уявляється йому, і він вступив до неї, як до землі заповітної.
Така перша частина книги Вол. Ерна, присвяченої з'ясованню особистої вдачі Сковороди. Як можна помітити з невеличкої кількости уривків, що я навів тут, вона поступає значним кроком у справі вияснення внутрішньої біографії Сковороди та значіння його особи. Епіграфом 2-і частини, присвяченої світопоглядові Сковороди, автор вибрав один з найглибших виразів Сковороди: „найкраще людину бачить і серце її любить, хто любить думки її“. Ерн пізнав думки
