усього земного та прагнув вищого, на його погляд, що дуже радів, коли починав говорити про обраний ним життьовий шлях. „Бесіда двоє“ закінчується саме таким щиро-ліричним висновком; це радісний спів душі, що невпинно шукала правди й нарешті знайшла високу мету свого існування. „Прощайте навіки, нерозумні мудрі діви, солодкоголосні сирени, з вашими тлінними очами, з вашою молодістю, що зникає з вашим дитячим довголіттям та з вашою ридань повною гаванню. Співайте ваші пісні людям вашого роду, не торкається Ізраїль гергесеїв. Радуйся, Кефо моя, Петре мій, гавань моя, гавань віри, любови й надії. „Знаю тебе, що не плоть і кров, але звище народжений єси. Ти мені одчиняєш ворота у блаженне царство світлої країни. П'ятидесяте літо плаваю по морю цьому й ось досягнув до захистку тихого, до землі святої“. Відомо, що Сковорода обрав життя мандрівника, цілком вільне від різних обов'язків, тільки після того, як він залишив 766 року харківський колегіум та почав складати свої філософські праці, які остаточно переконали його в тому, що він обрав собі вірний шлях. Тоді й почалася цілковита гармонія життя та слова. Але це життя вимагало піднесення духу, бо було невпинним, повсякчасним подвигом, само здійснювало ту боротьбу плоти з духом, про яку навчав Сковорода. Вона йноді доводила Сковороду до стану релігійного екстазу, захоплення, до тих снів та привидів, що ввижалися Сковороді. Їх можна з'ясувати цілком на психологічному ґрунті, вони свідчать не про містицизм з холодністю чуття, а про щирий, глибокий екстаз. В такому настрої він склав між иншими працями й свою „Боротьбу архістратига Михайла з сатаною“, де внутрішня боротьба в людині двох течій життьового шляху (шляху порятунку та світського) втілилася в образи та фігури, що мають виключно алегоричне значіння. І ось тут Сковорода намалював і самого себе, як людину, що обрала правдивий щирий шлях. Цим шляхом душевного спокою, як говорить тут Рафаїл, пішов і Варсава (так називав себе Григорій Савич). Це є шлях верховний, шлях горній. Цим шляхом йшли Енох, Ілія, Авакум та Пилип. Цим шляхом зійшов на гору Аврам принести в жертву Ісака. Цим шляхом зійшов до Сіону Давід, скоштував священного хліба, роздав і тим, що були з ним, по сковородиному млинцю. Цим шляхом сходить угорняя Маріям, цілує Елизавету та ублажається. Цим-же шляхом сходять на гору Галілейську апостоли та бачать світ воскресення. Це є шлях суботній, розумний, мирний… Це є шлях радісний, але безлюдний, безлюдний, але радісний і по-за ним нема порятунку; хай-же як людям, призначеним дійсно, відкритий є. Світ лічить його порожнім, тоб-то даремним. Це є велика неправда. Знов світ вважає його горнім, тоб-то гірким. І це
