думок, хоч-би вони були їм неприємні або, навіть, иноді викликали на час розрив з друзями; так примушувала його робити щирість та одвертість його натури, якій огидні були нещирість та угодство. „Доволен всем всегда“… Це задоволення було наслідком душевного спокою, ідею якого проповідовав Сковорода, та якій панував у його власному серці: він з'єднав свою волю з волею вічности й через це завжди мав оптимістичний, радісний настрій, що панував у його серці до самої смерти, з яким він пішов і в домовину, поборовши в собі жах перед цим неминучим кінцем, що на його думку, був тільки давно бажаним притулком та спокоєм. „Достиг наверх наук, познавши дух природы“… Сковорода не був тільки начотчиком, як більшість староруських письменників; це був справжній вчений; що досяг наукових верхів і що працював самостійно в обраній ним богословській філософській галузі знання та що дуже допоміг розвязанню багатьох питань; разом з цим це була широко освічена для свого часу людина, що виховала свій розум на класичній літературі та філософії; природній хист, разом з духом наукового досліджування та з загальною освітою, яку він прагнув здобути з її західньо-европейського джерела, допомогли йому створити непохитний вільний від суперечностей світогляд, якого він і дотримувався все своє життя. Його наука була присвячена вищим питанням духу та торкалась з одного боку людини, а з другого — природи, цього великого світу, який, на його думку, складався з численної множности инших малих світів. „Достойный для сердец пример Сковорода“. Життя Сковороди, цілком погоджене з його наукою, присвячене виключно діяльній любові до ближнього, є такий зразок, за яким треба було на думку Ковалинського йти. Але з найбільшою пошаною треба поставитися до його роботи над своїм моральним удосконаленням: вона впливає вже не на розум, а на чуття, вона не дивує, не викликає здивовання, а примушує наше серце битись палким співчуттям до палкого, повного любови до людства серця цієї людини, яку, одначе, де-хто називав мізантропом та песимістом.
