обійнявши його в останнє, Сковорода, що вже збірався переселитися в вічність, звернувся до нього з такими останніми словами: „може я вже більше тебе не побачу. Прощай. Пам'ятай завжди, у всіх пригодах твоїх у житті те, про що ми часто говорили: світ та пітьма, голова та хвіст, добро та зло, вічність та час“ (1-й від. ст. 38). І Ковалинський коротко, але незвичайно влучно характеризує свого вчителя в своїй епітафії. Тут кожне слово має глибоке розуміння та виправдується всіма разом взятими відомими нам документальними даними про Сковороду. Ось ця чудова епітафія, що свідчить не тільки про глибоку пошану, вірніше, пієтет Ковалинського до Сковороди, але й про незвичайно гарне розуміння його особи та характеру.
Ревнитель истины, духовный богочтец,
И словом, и умом, и жизнию мудрец;
Любитель простоты и от сует свободы;
Без лести друг прямой, доволен всем всегда,
Достиг н верх наук, познавши дух природы,
Достойный для сердец пример Сковорода.
„Ревнитель истины“ Він постійно шукав та сміливо боровся за правду, він усе життя своє ловив птицю-істину, вбачав в цьому головну мету свого життя та чисте джерело невичерпаних радощів буття; це був правдолюбець, що ні в науці, ні в житті не йшов та не знав ніколи ніяких компромісів з життьовими вимогами та правилами вузько зрозумілої морали — „Духовный богочтец“. Чи можна було коротче та разом з тим докладніше виявити другу, не менш характерну рису Сковородиного світогляду, його внутрішню духовну релігію, так щільно з'єднану з щирофілософським нахилом до істини? „И словом и умом и жизнию мудрец“. Тут певніше визначається характер мудрости Сковороди і разом з цим типова властивість його, як філософа: слово у нього не розходилося, а щільно з'єднувалося з думкою, а життя цілком відповідало слову і він навчав так, як думав, та жив так, як навчав. „Любитель простоты и от сует свободы“. Більше над усе він любив простоту в житті та ненавидів суєту світу, що з людини робить свого раба; він прагнув внутрішньої свободи та цілковитої незалежности духу, яка одна зможе дати кожній людині щастя. „Без лести друг прямой“. Так, це був, справді, необлесливий щирий друг, який вважав дружбу за один з кращих дарунків життя, він вимагав від неї дуже багато, але сам задовольняв усім вимогам; дружба йому, мандрівникові, що блукав по світах без власної хати, заміняли все — і родичів, і жінку, і дітей; не давно, тому що в неї він вкладав усі сили свого палкого щирого серця, що билося любов'ю до людськости. Він, що щиро поважав своїх друзів, ніколи не вихваляв їх за негарні вчинки, а навпаки, завжди висловлював свою догану, не ховав від них своїх
