ським. „Жах перед смертю, — говорив він йому, — більш всього охоплює людину на старість. Треба вчасно заготувати собі зброю проти ворога цього, не різними міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним відданням волі своєї на волю вічности. Такий душевний спокій готується здалеку, тихо зростає в таємниці серця та збільшується почуттям зробленого добра, по здатностям та відносинам буття нашого до стану, який ми посідаємо. Це чуття є вінець життя та двер безсмертя; зникає образ світу цього та гине“… „Життя наше, — продовжував він, — це сон мислящої сили нашої“. Надійде час, скінчиться сон, повстане розумова сила і всі часові радощі, насолоди, сум та жах часовости цієї згинуть. До другого кола буття війде дух наш, і все часове, зникне“. (1-й від., ст. 36). Коли взяти на увагу той внутрішній душевний спокій, який давно вже створив собі Сковорода, коли додати до нього свідомість зробленого ним добра та глибоке переконання в несмертельности духу людини, то для нас стане цілком ясним, чому він не тільки без жаху, але навіть з радістю йшов з цієї тимчасової оселі у межі вічности. (Утренняя Звезда, 1833, ст. 89–91).
До нього, як найкраще можна прикласти слова кобзаря України: „ми просто йшли — у нас нема зерна неправди за собою“. Одначе, Г. С. Сковорода не вважав себе якимсь анахоретом, що цілком відійшов від життя та його інтересів. Він не був і не вважав себе за такого пустельника, такого мертвого члена громади. Навпаки, і в своїй науці, і в житті він прагнув живої громадської діяльности, розуміючи її дуже широко, вводив сюди і поступ, і моральне удосконалення. Він тільки не хотів бути рабом сніту, або инакше, рабом поглядів, що в йому панували (на його думку, неправдивих), застарілих та шкідливих для всіх забобонів. Він бажав непорушно зберігти яскраву індивідуальність свого розуму та життя, провести їх серед численної множности підводного каміння та мілких місць, яких так багато в світі, та довести до тихої гавані та притулку внутрішнього. І йому пощастило так зробити. Яскравим полум'ям горів цей світильник істини та добра протягом кількох десятків років серед пітьми забобонів, неуцтва, схоластики, лицемірства, фальшованої побожности, що оточувала його. Доводилось йому не один раз тримати лихтар для сліпих, бути дзвонарем для глухих; але це його не зупиняло; його щире одверте слово лунало і в останні роки його життя так само, як і на початку його громадської діяльности; не змінялись навіть його бажання та звички, характер, до кінця днів своїх він був простою щирозичливою людиною, любив тихі навчальні розмови серед невеличкого кола друзів. Сюжетом цих розмов було все те-ж ґрунтовне питання — панування духу над плоттю. Від'їжджаючи від Ковалинського,
