скоштував вже мудрости світа та вимагаєшь від мене, щоб я дав втіху. Правильно робиш“.
В другому листі з Гусинки Г. С. пише до невідомого, надсилаючи йому „Начальную дверь ко христ. добронрав.“ „Весь катехізм мій складається з 12 чверток. Надсилаю вам цю мою дочку, але при тій неодмінній умові, щоб ви нікуди в чужі люди не давали. Це не копія, а оригінал, накреслений батьківською рукою“. Блукала вона навіть з Кавказьких гір і бог її зберіг, збережіть-же й ви її. Хворий до вас не їду та поспішаю закінчити невеличкий зшиток або книжечку, щоби виконати обіцянку, яку дав друзям моїм. Одержав я і від вас чотирі подарунки. Хай подякує тобі за це бог, який годує всіх бідняків, підписує твій слуга Gr. Sartago (Сковорода)“.
Тут для нас є цікавими вказівки, що оригінал катехізму Г. С. Сковороди подорожував до Кавказьких гір. Можливо, це має звязок з подорожжю самого Г. С. Сковороди в Таганрог до брата М. І. Ковалинського Гр. Ів. Ковалинського.
Подаючи загальну оцінку впливу Сковороди на підставі його листування з його друзями, Г. П. Данилевський говорить: „у всіх цих листах сильніше усякої біографічної похвали говорить за Сковороду палка любов, якою стрічали та проважали, оточували його всі, що знали його. За відсутністю иншого вищого морального інтересу в суспільстві українськім того часу, за відсутністю літератури та науки в головному місті слобідського намісництва, до Сковороди линули всі тодішні живі розумні серця. Про нього писали в листах один до одного, міркували, суперечили, розглядали його, хвалили та обвинувачивали його. Можна сказати, що з тієї пошани, якою він користувався, його можна було назвати мандрівним університетом та академією тодішніх українських дідичів“.
Але Г. С. Сковорода не обмежувався проповіддю своєї моральної філософії серед освічених та привілейованих кол тодішнього суспільства — духовного та світського — ця проповідь доходила і до нижчих класів людности, до козаків, яких перейменували в той час у Слобідській Україні на військових обивателів, і до посполитих селян, що тоді опинилися в кріпацькій залежності від своїх панів, дідичів, дворян. Власне кажучи, Г. С. Сковорода мав сердечний нахил саме до простого народу, з яким у нього були звязки і по крові й ідейні: сам він, як ми знаємо, вийшов з козацтва і при тому малоземельного і ніколи не прагнув того, як це робила значна більшість української інтелегенції, що виходила з народу, шоб вийти в пани, відмежуватися від народу не тільки своєю освітою, але й зовнішніми формами культури — засвоїти панську культуру. Навпаки що до цього він становить дуже надзвичайне та виключне явище. В той
