старі папери; ханжі замазували старі фрески по храмах; губернатори розбирали для кращого вигляду в місті старовинні будови; куховарки пекли сластьони на листах збірників XIV та XV столітть. Через все це ми так мало й знаємо свою старовину. І нині ще чимало де-чого лежить занедбаного: хай собі лежить. На думку рецензента, нікого не обходять ці „дурниця та мертвеччина“. Не спинятимемось на инших запереченнях М. І. Костомарова; зауважмо лишень, що він змушенний був узятися до оборони найелементарніших вимог критики й письменицької чемности. Але на цьому полеміка не припинилася: Всев. Крестовський у наступній книжці журналу надрукував статтю „Ходатайство Костомарова по делам Сковороды и Срезневского“. Тут зрештою більше оповідається про особу Костомарова, ніж Сковороди; тут оповідається і про ухилення Костомарова з того шляху, що ним він ішов раніше, і про його теорії литовського походження Руси, про кількість слухачів на його університетських лекціях, проте, що він вбирається в блискучі старечі оздоби та з вільного художника робиться цеховим наукових справ майстером. Тут також про І. І. Срезневсьского (а він завинив тим, що передплатив твори Сковороди) читаємо слово в слово ось що: „вся вчено-літературна діяльність його скидається нам, простим „освистунам“, наче на якийсь підбитий крем: зразу приємний, але як покласти його в рот — так від нього нічогісінько споживного не лишається“. Сміливого критика, очевидно, а ні трохи не турбує те, що він не може бути суддею спеціяльних наукових праць акад. Срезневського; його а ні трохи не спинила вказівка Костомарова, що рецензент мусить бути свідомим у питанні, що він розглядає, — і от він, замісць будь-якої одповіди по суті на це елементарне правило критики, нагадує Костомарову про його полеміку з Летіголою. Він легкодухо признається, що йому не відоме життя Сковороди; і, одначе, ще з більшою рішучістю ніж попереду обвинувачує його в туподумстві й шкодує, якщо його твори, ця „дурниця“, були поширені по-між українським народом, і Сковорода мав вплив на сучасників. Що можна сказати про такого критика, про таку рецензію і про такі полемічні заходи? Треба тільки нагадати вірш Грибоєдова: „Свежо предание, а верится с трудом“ — та згадати до-речи, що Костомаров до останку днів своїх непохитно додержувався заповітів своєї молодости, а його критик поринув у свої „Петербургские трущобы“. Костомаров одповів і на цю статтю Всев. Крестовського, але ми не спинятимемося на ній: характер полеміки нам уже з'ясувався й без неї. Костомарову мимоволі приходиться там замало торкатися Сковороди, а знов казати про себе, Срезневського то-що: на це його спонукає зміст статті В. Крестовського. Не можна не зауважити тут на
