його про потреби. І так переносив він злидні мовчки, терпеливо, без суперечок, маючи тоді лишень дві старі сорочки, один жупан, одні черевики, одні гарусові панчохи. Матеріяльно скрутний стан створив у ньому корисне серце й посіяв у ньому таке насіння терпіння, що життя, рясніючи плодами його насіння, зробило його мудрим та щасливим“. Повернувшися додому 1753 року, Г. С. Сковорода тоді-ж одержав посаду вчителя в Переяславській семінарії. Єпіскопом у Переяславі, що спочатку прийняв, а потім усунув з посади Г. С. Сковороду, був, на гадку професора Н. І. Петрова, Іван Козлович, що йому Г. С. Сковорода присвятив 26 пісню свого „Саду“ з нагоди приїзду його до Переяславу на єпіскопську катедру. В цій пісні виявляється радість з нагоди прибуття його в Переяслав. Ця пісня, як і прибуття єпіскопа в Переяслав, віднесені Сковородою до 1750 року, але це, як зазначив проф. Петров, очевидна помилка, тому що Іван Козлович вступив у Переяслав на єпіскопську катедру 7 березня 1753 року. Однак дивно, ще тією особою, що вороже поставилася до Г. С. Сковороди за його нові погляди на піїтику, був не тільки єпіскоп, якого вітав Сковорода, але й відомий раніше, як освічений навчатель Академії по філософії. У Гр. П. Данилевського в уривкові, наведеному з списку Ковалинського, єпіскопом, що закликав Сковороду, названо не Козловича, а Никодима Сребницького (ст. 22). В оригіналі рукопису Ковалинського їм'я єпіскопа не названо, і у мене виникає сумнів, щоб це був Козлович. Опинившись без посади, Г. С. Сковорода звертався з проханням за допомогою в справі відшукання посади до своїх друзів. Один з них, якийсь Коноровський-Соха, відповідав йому на лист про це з Москви так: „листа вашого через И. Турчановського я одержав; не мало радію про ваше прибуття на Україну, але тим більше засмучений лихою пригодою вашою в вашім блуканні. Почекай і мене твого щирого друга, що в жажді твоїй сам сугубо жажде. Коли тобі не кепсько здасться там, де я хочу, будеш без сумніву. Все залишивши, не сумуй і чекай на мене. Я в травні місяці саме буду. Я хочу прикласти свої всі зусілля за-для тебе й хочу навернути на тебе милость тих, ще вміють з каменя зробити людину та ще й добру. Не від'їзди нікуди. По тебе пришлю, як приїду, потерпи на мене, вся ті воздам я. А нині свідчу, що я твій вірний слуга і брат, чим хочу жити і вмерти. Бога ради, братіку, вчися, а коли ні від кого, то сам, до приїзду мойого, у себе вчись. Не турбуйсь ні про одіж, ні про друге що, все буде, тільки вчення не забувай“.[1]
- ↑ Киевская Старина, 1882, листопад, 307–308.
