Сторінка:Український співаник (1918).djvu/14

 Лїтом цїлим, би ніч, би день,
 Хлопцї буяють тут наші;
 Свобідна тут вода огень,
 Достатком лїса і паші:

Задуднїли сїромахи в полонинї чути,
Як жеж тебе Верховино тяжко позабути.

 Там пан не клав ланцухом меж,
 Чужий не станув стопою;
 Буйная тут землї одеж,
 Плекана піснев, росою:

А я теє дївча люблю, що біле як гуся,
Воно мене поцїлує тілько оберну ся.

 Не вабить нас баришів лесть,
 Коби лиш порох та цївка,
 У Бога світ, у людий честь,
 Та овець турма, сопівка!

Вже нам більше не задзвонят дзвони в Коломиї,
Вже нас більше не погонять зо стричком на шиї.

 Та коби пирс хребет із від
 Та медвідь шибнув лїсами:
 Завіяв юг, заграв Бискид,
 Черемош гукнув скалами:

Ой на Кути дороженька, на Кути, на Кути,
Бувай любко здоровенька, бо іду в рекрути.

 Там то бренить трембіти звук,
 Щебече любо сопівка,
 А як зьвіря завиє звук,
 В челюсти плюне му цївка.

Як зашумить коломийка, ватаг загуляє,
Чорнобриву дївчиноньку кругом обертає.