120. То став брат найменший, піший-піхотинець, на полівку ізбігати,
на степи високі, на великі дороги розхідниї, —
нема ні тернів, ні байраків,
ніяких признаків,[1]
і тільки поле лиліє,
125.на йому трава зелена, зеленіе.[2]
Став червону китайку та жовту знахожати.
У руки бере,
к серцю кладе,
словами промовляє
130.і сльозами ридає:
„Що недурно ж ся червона та жовта китайка по шляху валяє[3], —
либонь моїх братіків на світі не має:
альбо їх порубано,
альбо їх постреляно,
135.альбо у орду тяжку позаймано!
Колиб я мог добре знати,
що їх порубано,
альбо постреляно,
мог би я в чистому полі тіла шукати,
140.в чистому полі поховати,
звіру-птиці на поталу не дати!“[4]
Як став найменший брат, піший-піхотинець, Муравськими шляхами прохожати,
став буйний вітер повівати,
став бідного козака, найменшого брата, пішого-піхотинця з білих ніг валяти.
145.„Оттак-то“, каже: „Господи милосердний, у чистому степу,
одно — безхліб'я,
друге — безвіддя,
