|
5.позастилані все килимами; |
Антонович і Драгоманов, як і инші знавці народньої пісні вважають колядки тими піснями, що найкраще заховали в собі й зберегли старовинні події. В наших двох колядках бачать вони риси давнього життя й тому залічують ці пісні до часів княжих, „дружинних“. Костомаров з цим не згожується, бо, на його думку, „в числі пісень, залічених до відділу пісень „дружинного“ й княжого віку, нема ні однієї, про яку можна було б певно сказати, що співається вона про якусь особу або про подію, відому нам з літопису“[2]. В першій колядці „мужі“ раду радять, як скласти їм вільний загін та піти на службу до „доброго пана“. Тут не князь гуртує коло себе вояків, а громада сама шукає особу, до якої стане на службу. В другій колядці життя вояків вже скупчується не коло „ради“, а коло особи „пана“.
Цікаво порівняти з цими піснями два місця з „Повѣсти временныхъ лѣтъ“ (список Лаврентія). Перше розповідає під роками 994–996, як „дружина“ Володимерова вимагала від князя собі роскоші. „Начьняхуть роптати на князь, глаго юще: „Зло есть нашимъ головамъ, да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребряными!“ Се слышавъ Володимеръ, повелѣ исковати лъжицѣ сребрены ясти дружинѣ, рекъ сице: Яко сребромъ и златомъ не имамъ налѣзти дружины, а дружиною налѣзу сребро и злато,
