Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/122

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


»Це тобі Бог присудив, щоб ти дев'ять літ покутував свою гордість; а мене послав, щоб я навчив тебе, як царь повинен людей жалувати. Ну, тепер ти, бідуючи та тиняючись по світу, набрався трохи розуму, — то гляди, щоб добре народом правив! Бо з цього часу ти будеш знов царем, а я полечу до Бога на небо!«

Та, це кажучи, звелів йому вмитися й поголитися, — бо борода в нього виросла, наче в пасішника, — та дав йому царську одежу, а далі й каже:

»Іди тепер — там у покоях сидить царська чесна беседа, йди туди, то там ніхто тебе й не пізнає, що ти той самий, що старцем тинявся!«

То як сказав це янгол, то й не стало його — тільки одежа лишилася.

От царь перш за все помолився щиро Богу, а тоді й пішов до беседи.

Од тієї пори правив уже він народом, як його янгол навчив.