Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/15

»вб'ємо«, — до її брата. А той проситься: »Дозвольте ж мені«, каже, »перед смертю хоч на свою сопілку заграти.« А то в його така сопілка була, що він нею звірів своїх скликав.

Сестра каже: »Не треба, обійдеться!« А розбійник: »Нехай собі«, каже, »заграє.«

От він грав-грав, — нема звірів: вони то вже почули, та ще ніяк не виламаються. А той розбійник і говорить: »Ну, годі, буде вже тобі грати!« — »Дайте ж мені«, каже, »хоч Богу помолитись!« — »Ну, молись«, кажуть, »та хутче.«