Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/40

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


5. Царівна-жаба.

Десь-не-десь, в де-якомусь царстві, в деякомусь государстві, жив собі царь та цариця; а в них три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту — такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хиба в казці сказати. Дійшли до літ, — час їм женитися. Царь, порадившись гарненько зо старою, прикликає синів і каже:

»Сини мої, соколи мої! Дійшли ви вже до літ, час уже вам подружжя шукать.«

— Час, — кажуть, — таточку, час.

»Забірайте ж«, каже, »діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого попаде в двір, там тому й молоду брати.«

Вони вийшли на двір, понатягали сагайдаки, давай стріляти. Старший стрельнув — загула стріла під небесами, та й упала аж у иншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любує. Прийшла до батька, хвалиться:

»Яку я, таточку, гарну стрілку найшла!«

— Не віддавай же, — каже царь, — її нікому, тільки віддай тому, хто тебе дружиною візьме.