стало — нічого й їсти. Сів він на піску та й зажурився: »Пропав!« дума. Коли це біжить заєць мимо його, тут де не взявся сокіл, ударив того зайця, убив. Іван-царевич узяв того зайця, оббілував, витер вогню, дерево об дерево, спік шашлику, ззів.
Наївся та й став думати: як його до дворця добитись? Знову ходить понад лісом, а ліс — сказано — і просунутися не можна. Ходив-ходив, коли зирк! Іде́ ведмідь.
»Здоров, Іване-царевичу! Чого ти тут ходиш?«
»Хочу, — каже, — як-небудь у дворець достатись, та не можна за лісом.«
»Я тобі поможу.«
Як узяв той ведмідь дуб'я трощити: такі дуби верга, що по півтора обіймища! Вергав, вергав — аж пристав; пішов, напився води, як зачав знову ламати… От-от стежечку проламає! Знову води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до двірця, пішов Іван-царевич.
Пішов Іван-царевич по тій стежці — аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний двірець. Одчинив одні двері, залізні — нема нікого; одчинив другі, срібні — і там нема нікого; як одчинив треті, золоті — аж там, за золотими дверима, сидить його жінка, мички миче, — і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царевича, так і впала йому на шию:
»Ти ж, мій голубе сизий, як я за тобою ску-
