Був собі царь і цариця, та не було у них ізроду дітей. Вони вже й Бога просили, щоб хоч, мовляв, одна дитина — не дає Бог.
Поїхав раз кудись царь у гості, чи, може, по ділу, й загрузли в його коні в болоті. Вже він і сяк з ними тягався, вже й так — нічого не зробить, не вирятується. Коли йде чорт і каже:
»А чи даси«, каже, »що в тебе є найлюбішого й наймилішого, то вирятую!«
— »Що ж, — каже царь, — у мене є найлюбішого й наймилішого — жінка?«
»Ні«, каже, »не жінка — я жінки не хочу!«
— »Так, може, хату тобі подарувати?«
»Ні, й хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліще! Ти«, каже, »його не знаєш, що воно в тебе є.«
— »Ну, — каже царь, — коли й я не знаю його — бери!«
»Та ще«, каже чорт, »мені не зараз його й віддай, а тільки через десять років!«
Та добре вже, добре — чом!
А того й не знає, що Бог йому дома сина дав.
