Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/83

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


уже всяк казав — не одчиняються. Він і каже:

»Це мене Богоматір наказала!«

Поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти: не одчинить; шукав сокири, прорубати дірку й вилізти, та не найшов; хотів у вікно лізти — залізні вікна: не можна; вже він і плакав, і кричав — нічого не помагалось…

Уже день минав, вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, отаман попереду. Як побачив воли й вози з добичею, то аж крикнув:

»Гей, братці, щось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові рушниці й самопали, бо, може, тут і багато декого є!«

Приїжджають до хатки — нема нікого, тільки воли та вози стоять наготовлені. Отаман скочив із коня — до дверей: двері зачинені. Він каже:

»Скоріше, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі, нум іти в хату.«

Тоді й каже: »Дверці, одчиніться!« Дверці одчинились.

А багатир прожогом хотів утекти поміж ними. Так його й схопили на списи, не дали йому й пирхнуть! — Закололи, тільки засміялись:

»Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок та й перелякались! Нумо шукати по кутках, щоб дехто не зоставсь іще… І як він сюди добився!«

Шукали скрізь — ніде не найшли нікого.

Поскидали все, як було, позносили з возів, а воли позагонили в далекі льохи. Отаман і каже:

»Отепер, брати, посідаймо, одпочинемо й по-