Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/88

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


»Слухайте, брати мої, що я буду казати! Це дуже погано, що хтось хазяйнує у нас, і як дізнаються Ляхи, де ми, то всі чисто пропадемо, не тільки наша здобич; бо вони на нас зуби гострять. А, може, між вами є такий, щоб яким-небудь побитом одшукав цього хазяїна: дуже тому хорошого коня даю за те; а як же підманить, то оцим ножем голову зрубаю.«

Один і каже: »Я найду«.

Ото всі стали з-за столу, а той гайдамака став убіратися: надів на себе рясу чернечу й шапку, розчесав чуб, попрощався та й пішов у го́род розпитуватися, що в них чути.

Прийшов у го́род, ходить і розпитується, що чути, та якось і попав гайдамака до того діда, що зшивав багатиря. От і каже гайдамака:

»Що у вас, дідусю, — чи скрізь тихо? Чи не вбралось яке лихо: не чути у вас часом про гайдамаків?«

— Е, пан-отче, нічого й казати про гайдамаків: то в нас свої люде. Дякувати Богу, вони нас не зачіпають, а панів хоч обдирають, то їм так і треба, бо вони людей деруть. А їх піддирають розбійники: за їх неправду«, сказав дід та й задумався, повісивши голову.

Подумав, помовчав дід та й каже:

— Ось як мені лучилось, оце на тім тижні, то правда, що диво: вже живу на світі дев'ятьдесять років, та не чув такого дива, як прийшлося самому робить!«