Був собі один чоловік, та вмерла в його жінка, а в його двоє дітей зосталося — хлопчик і дівчинка. От, трохи згодом, той чоловік оженився: взяв собі другу жінку. Ота, мачуха вже б то, та так незлюбила цих дітей, що страх: усе до свого чоловіка пристає: »Або віддай їх кому небудь, або в ліс завези та повісь, або де хоч подінь, аби їх тут не було.
Терпів той чоловік, терпів, а далі й каже: »Ну, відвезу вже, Бог з тобою! Ось пожди тільки до завтрього, то вже відвезу.«
А діти це й почули.
На другий день він і везе їх у ліс, а вони понабірали за пазуху попілу, та все дорогою той попіл кидають потрохи. Як батько їх покинув у лісі, а сам поїхав додому, то й вони по тому попелі прийшли знов додому.
От та мачуха знов до чоловіка: »Відвези їх та й відвези знов!«
