Діти тільки дуже несміло, тихо стали складати букви у слова; а котре певніще читало, сувало пальці вище то нижче по книжці: читало з памяти.
Вона — учителька — не добачувала того. І в численні до двацять, що для першаків було обовязкове, помилялися і чисел не уміли написати.
На усміхи учительки ніхто не відповідав усміхом. Звичайно, тут хами — міщани засідали, а вони на красі не розуміються.
Ні для дітвори ні для пані учительки ніхто не знайшов слова признання.
Зате хтось із гостий досить голосно запримітив:
— Декольтована красота зі штучними цвітами і румянцями на лиці не повинна стояти перед дітьми, учити їх правди життя…
Тепер треба було до іспитової салі впровадити мою другу клясу. Я схвильована більше ніж у дні своєї матури, бо тут доводиться доказати, чого научилися діти нам повірені. Священник, котрий либонь запримітив моє збентеження, приговорює, сміється: Нічого не поможе. Тепер ви, паннунцю, мусите дати доказ вашої праці, треба перейти огневу пробу…
Діти чекали в бічній салі, всі чисто одягнені. Дівчатка, в барвінкових віночках, в мережаних вишиваних сорочках власної роботи. Після збірної молитви священник питає релігію. Бачу, що діти відповідають добре і сміло. І без тривоги беру з дітьми уступ, із їхньої читанки: „Збіжжа“, наче б я була сама в клясі на щоденній годині. Діти розпі-
