тли ніже тої коми…“ Всіх ялось би відіслати до першої кляси, так тоді в сьому році другої кляси не буде? Зле. Усі лишу.
В першому півроці навчимося з букваря читати, відтак підемо дальше.
На сьому пізнанні учнів, перепитуванні та повторенні самих початків минає перший тиждень, минає другий.
На мою журу — думки неслухняні кудись то дальше летять крилаті… Душа мов ладнається до нового лету, до дальшої боротьби, немов би знала, що не тут уже поле її праці…
Душа моя вічно бажала чогось, чому могла б віддатися ціла… Тих, що їх я любила та в їх очах бачила любов і довіря, не стало. Тут, перед собою бачу грубий матеріял, який треба щойно обробити, обтесати з перших ломів… розбудити, огріти теплом власної душі, як той Пиґмаліон, щоб можна бути в контакті з їхніми душами, порозумітися — провадити їх вище — любити їх… Поволи… Кілько праці се вимагає… За рік, за два може вдасться мені виховати їх на моїх, на любих моїх учнів… Та тепер при всьому труді ведення цієї кляси я бажаю чогось, що було би хоч трохи вдовіллям душі. Оглядаюся. Ах, знаю вже…
По годинах біжу з поверху, де була моя кляса, і кажу сторожеві просити пана Сєлінського до шкільної канцелярії.
В першому ентузіязмі мабуть я висловилася незручно. Пан Сєлінський не зрозумів моєї бесіди. Здається, гадав, що шукаю розради, що мені не йде тут про науку в його клясі, а шукаю нагоди стрічатися з ним…
