тінницю або удару дістане; адже він такий біснуватий.
Я все привикла платити ворогам чемністю за їхню злобу. Та це мабуть їх ще більше лютило; їм треба людини, яка б мірила їхньою мірою, боролася їхньою зброєю…
По конференції я ввійшла до кляси, яку я сама вибрала. Поглянула на моїх нових малих учнів, як полковник дивиться на новий полк, бистро, цікаво, щоб оцінити його, відгадати, чи дасться йому ним здобути твердиню та славу. Дивлюсь, пізнаю, думаю: чи легко буде мені нишити мури незнання, чи легко буде добуватися до світла правди?
Нічого надійного — захопливого не нагоджу. Моїм жовнірикам перші вправи зовсім чужі. Кажучи мовою „наукового пляну“, діти не були приспособлені до „myślenia і należytego wyrażania się“…
Діти міської бідноти — погано замаргані — не вміли ні читати, ні по людськи слова сказати. Неохайні жидики, непосидющі дикі пастушки, здається, перший раз переступили пороги школи.
У всьому сліди недбайливости мого попередника. Класифікація не скінчена. Не знаю, котрі діти завернути до першої кляси. Самій треба дітвору склясифікувати.
Досліди вельми сумні. Як тії катеринки вигривають свої арії, отак і діти читають із букваря, що їм скажу — і „со-ло-ма“ — „са-ла-ма-ха“ — — і „зять“ — „дяк“ — усе теє знають. Дивлюся. Даремна втіха. Вони щебечуть — з памяти, але з таблиці написаного слова, букви не вміють перечитати, „ніже ти-
