вані, хоч, певна річ, раді. Шовіністичній партії аптикаря я була все не на руку.
Та найбільше зворушувала мене занедбана міська біднота, що складалася з наших людий, а також із жидів та німців кольоністів. У тих останніх я все мала симпатію: щось свого, рідного, бачили вони в мені. Ті бідні люди просто відгрожувалися.
— Пани забрали нам вас, бо ви наші, не гоноруєтеся ввійти до низької хати; ви щирі, людяні для нас і для наших дітий. Ви не білите лиця, не прибираєтеся, як вони, не буваєте на комедіях цих панів, не забавляєте їх так, як Гутовський, що сміх із себе валяв — то як пяний „млинарчук“ то як „Сатана в бочці“…
Люди бачили, що мене покривджено, але зі мною враз і їх; і я терпіла більше, бо вже не тільки особисто. Я кривджена — се кривджений люд. Як одиницю цінить влада, так цінить і загал, ціле громадянство.
Багато впливових людий з інтеліґенції, нашої й жидівської, писало в цій справі приватно до деяких шкільних радників. Місцева шкільна рада і громадська, в якій теж наші становили більшість, вислали спротив проти мого перенесення до краєвої шкільної Ради, до сойму, а навіть до самого міністерства освіти.
Дами, котрих я й не знала, почали акцію в моїй обороні. Зпоміж них молода й гарна жінка повітового лікаря, жидівка, рішилася сама поїхати до Львова, з повною вірою перемінити все на добре.
Місто неначе полумя обняло. А Гутов-
